«Правосуддя — це незмінна і постійна воля віддавати кожному його право.»Ульпіан, «Дигести»
АО «Омельчук та партнери»

Посідання в новому Цивільному кодексі: що показує європейський досвід

від

У квітні 2026 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проєкт нового Цивільного кодексу (законопроєкт № 15150). Серед новел, довкола яких уже точаться суперечки, — інститут посідання. Одні називають його кроком до європейського приватного права, інші — загрозою власності.

Замість гасел пропоную інше: факти, досвід країн, які цим шляхом уже пройшли, і кілька запитань, відповіді на які кожен читач знайде сам.

Що пропонує проєкт

Посідання (статті 568–591 проєкту в редакції першого читання) — це фактичне панування особи над річчю, незалежно від наявності права на неї. Стаття 570 закладає презумпцію — припущення, яке діє, поки не доведено протилежне: будь-яке посідання вважається правомірним.

Посідач отримує так званий посесорний захист (від латинського possessio — володіння): суд захищає сам факт володіння, не зʼясовуючи, кому належить право, — і цей захист діє також проти власника. Спір про саме право — петиторний (від лат. petere — вимагати) — це окремий, значно довший процес.

Конструкція не нова: вона походить із римського права і давно існує, зокрема, у Цивільному кодексі Німеччини (BGB). Тож найкорисніше, що можна зробити перед другим читанням, — подивитися, як вона поводиться в різних правових середовищах.

Іспанія: хроніка одного інституту

В Іспанії поєднання захисту фактичного володільця з повільними судами дало явище, яке сьогодні має власну назву — los okupas.

≈ 15 000 — стільки захоплень житла реєструвала Іспанія щороку

Місяці, а в затяжних справах — роки — стільки тривало судове виселення загарбника

Увесь цей час податки й комунальні платежі за житло сплачував законний власник

Із часом явище набуло ознак ринку. Зʼявилися посередники, які за плату «підбирали» порожні квартири охочим. Зафіксовані випадки, коли захоплене житло перездавали в оренду третім особам.

Виселення додатково гальмував «щит вразливості»: заява загарбника про соціальну незахищеність зупиняла процедуру. Паралельно виросла дзеркальна індустрія — приватні фірми з «виведення» окупасів і страхові поліси на випадок захоплення житла.

Держава роками намагалася виправити ситуацію частковими заходами, а найрішучіший крок зробила у квітні 2025 року — спеціальним законом: поліція дістала право виводити загарбників без судового рішення, якщо власник заявив про захоплення протягом 48 годин; суди зобовʼязано розглядати такі справи за прискореною процедурою у два тижні; дію «щита вразливості» щодо приватного житла обмежено. Ці зміни ухвалено через півтора десятиліття після початку кризи.

Не лише Іспанія

  • Нідерланди, де сквотинг (kraken) десятиліттями був фактично легальним, заборонили його законом у 2010 році.
  • Англія та Уельс у 2012 році перевели самовільне заселення в житло з цивільної площини у кримінальну.
  • Франція у 2023 році, після резонансних справ про захоплені будинки пенсіонерів, потроїла покарання для загарбників (до 3 років увʼязнення та €45 000 штрафу) і скоротила процедуру виселення до кількох діб.

Можна сперечатися про причини, але напрям руху європейського законодавця протягом останніх пʼятнадцяти років простежується доволі чітко — і це рух у бік власника, а не фактичного володільця.

Німеччина: за яких умов інститут працює

При цьому в Німеччині, звідки інститут посідання значною мірою запозичено, він діє понад сто років — а іспанського сценарію, масового захоплення приватного житла, там не сталося. Придивившись, можна помітити дві умови, на яких тримається німецька конструкція.

Перша: той, хто заволодів річчю самоуправно, посесорного захисту проти витісненого володільця не отримує — таке посідання закон називає порочним. Друга: примус діє швидко — сквотера, який проник у чуже житло, поліція виводить у стислі строки, не чекаючи місяців судового процесу.

Іншими словами, працездатність механізму забезпечує не сама презумпція, а швидкість, з якою держава реагує на самоуправство. Там, де реакція швидка, інститут захищає мир. Там, де повільна, — захищає загарбника.

Українські вихідні дані

Тепер кілька фактів про середовище, в яке інститут пропонується перенести. Цивільні справи в українських судах нерідко тривають роками; виконання судових рішень — окрема, добре відома проблема.

Додається й економічний бік. Якщо відповідач не має ані майна, ані офіційних доходів, рішення про стягнення з нього збитків залишається на папері: виконати його нема з чого. Для особи без майна цивільна відповідальність стримувачем фактично не є — весь тягар часу і витрат несе інша сторона спору.

Варто памʼятати й те, що законні володільці — орендарі, зберігачі, заставодержателі — захищені вже сьогодні: стаття 396 чинного ЦК надає їм речово-правовий захист, зокрема й від власника. І що право власності гарантоване статтею 41 Конституції та статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції — тобто на терезах тут не «сильний проти слабкого», а два права людини, кожне з яких потребує захисту.

Окрема українська обставина: мільйони власників сьогодні фізично не «панують» над своїм майном — вони у війську, за кордоном, на окупованих територіях. Фактичний контроль над їхніми квартирами в цей час може здійснювати хтось інший.

Питання до другого читання

Проєкт ухвалено лише в першому читанні, текст допрацьовуватиметься. Наскільки безпечною виявиться нова конструкція, залежить, на мій погляд, від відповідей на чотири запитання:

  1. Чи отримає посесорний захист той, хто заволодів річчю самоуправно, — і чи буде це виключення прописане прямо, а не залишене на розсуд практики?
  2. Чи поступатиметься презумпція правомірності посідання записові в державному реєстрі, коли йдеться про нерухомість?
  3. Якими будуть строки розгляду посесорних спорів і виконання рішень — і чи буде швидка процедура доступна також власникові проти загарбника?
  4. Чи зʼявиться відповідальність за самовільне зайняття житла — на кшталт тієї, що вже існує для земельних ділянок (ст. 197-1 КК)?

Саме відповіді на ці запитання, а не назва інституту, відрізняють німецьку версію посідання від іспанської.

Іспанія у 2008 році таких запитань собі не поставила. Шукати відповіді їй довелося наступні пʼятнадцять років.

Ця стаття — аналіз законопроєкту, який ще може змінитися, а не юридична консультація.